≡ Menu

“What Libertarianism Is”: Ukrainian Translation

My article “What Libertarianism Is” has been translated into Ukrainian, as  “Що таке “лібертаріанство.” Ukrainian is a first; with this, my work has now been translated into 15 languages.

 

Що таке “лібертаріанство”

Stephan Kinsella, “What Libertarianism Is”, public translation into Ukrainian from English More about this translation.

Translate into another language.

Власність, права, та свобода

Лібертарі зазвичай мають спільні погляди на широке коло практик та принципів. Тим не менш, досягти консенсусу щодо визначальних характеристик лібертаріанства, або щодо його рис, які вирізняють його з поміж інших політичних теорій та систем, наразі не так вже й просто.

Існує безліч різноманітних формулювань. Стверджується, що лібертаріанство — це про права особистості, права власності[1], вільний ринок, капіталізм, справедливість, або принцип ненападу. Проте, не будь-що з переліченого підходить. Капіталізм та вільний ринок змальовують каталлактичні умови, що постають (чи є прийнятними) в лібертаріанському суспільстві, але вони не розкривають інших аспектів лібертаріанства. А права особистості, справедливість, та ненапад зводяться до прав власності. Як пояснив Мюррей Ротбард, права особистості є не що інше, як права власності.[2] Справедливість же, в свою чергу — це коли кожен отримує належне йому (визначене його правами).[3]

Принцип ненападу також залежить від прав власності, оскільки що саме є агресією залежить від того, якими є наші права (власності). Якщо ви вдарите мене, це буде агресією, оскільки я маю право власності на моє тіло. Якщо я відберу у вас яблуко, котрим ви володієте, то це правопорушення — агресія (напад) — тільки тому, що яблуко належить вам. Неможливо розпізнати акт агресії (нападу), не розпізнавши відповідного права власності у жертви.

Отже, капіталізм та вільний ринок занадто вузькі, а справедливість, особисті права, та aгресія/напад зводяться до (або визначаються через) права власності. Тоді як щодо прав власності? Чи саме це відрізняє лібертаріанство від інших політичних філософій — те, що ми поважаємо права власності, на відміну від інших? Звичайно, це твердження хибне.

Зрештою, право власності є просто виключним правом контролювати рідкісний ресурс.[4] Права власності вказують, які особи володіють (тобто, мають право контролювати) різноманітними рідкісними ресурсами в певному регіоні чи юрисдикції. Проте кожна політична теорія просуває ту чи інакшу концепцію власності. Жодна з різноманітних форм соціалізму не заперечує права власності; кожна версія визначає власника для кожного рідкісного ресурсу.[5] Якщо держава націоналізує промисловість, вона стверджує своє право власності на ці засоби виробництва. Якщо держава бере з вас податки, вона неявно стверджує своє право власності на вилучені кошти. Якщо моя земля вилучається державою і передається приватному забудовнику, власником стає саме він. Якщо закон дозволяє особі, що зазнала расової дискримінації, позиватися до суду на свого роботодавця, вимагаючи грошової компенсації, ця особа стає власником цих грошей.[6]

Захист та повага до прав власності, таким чином, не є унікальними для лібертаріанства. Вирізняють же його специфічні правила набуття права власності, тобто погляд на те, хто є власником кожного потенційно спірного ресурсу, і як це визначається.

Власність на людське тіло

Система прав власності визначає конкретного власника для кожного рідкісного ресурсу. Ці ресурси, вочевидь, включають природні ресурси, такі як земля, плоди дерев, і так далі. Однак, рідкісні ресурси не вичерпуються природними об’єктами . Кожна людина має, контролює, ідентифікується та пов’язана з унікальним людським тілом, яке також є рідкісним ресурсом.[7] Всі рідкісні ресурси — як людські тіла, так і відмінні від людини природні об’єкти, — є об’єктами попиту з боку різноманітних діючих суб’єктів, як засоби досягнення різноманітних цілей.

Тому будь-яка політична теорія або система повинна визначати права власності як на зовнішні об’єкти, так і на людські тіла. Розглянемо спочатку лібертаріанські правила визначення власника, що стосуються людських тіл, і відповідне поняття фізичної агресії/нападу. Лібертарі часто енергійно проголошують «принцип ненападу». За виразом Айн Ренд: «Допоки люди хочуть жити разом, то ніхто — ти чуєш мене, жодна людина не може ініціювати застосування фізичної сили по відношенню до інших».[8] Або, як висловився Ротбард:

Лібертаріанське кредо спирається на одну центральну аксіому, а саме: жодна людина чи група людей не може здійснювати агресію проти особи чи власності інших. Це можна назвати «аксіома ненападу». «Напад» визначається як ініціація застосування фізичного насильства проти особистості або власності інших, або погроза ним. Таким чином напад є синонімом вторгнення.[9]

Іншими словами, лібертарі стверджують, що єдиний спосіб порушити права полягає в ініціюванні сили, а саме здійснивши напад (агресію). (Лібертаріанство також вважає, що, хоча застосування сили по відношенню до тіла іншої людини неприпустимо, застосування сили у відповідь на напад (агресію) — з метою захисту, відновлення прав, або покарання — є виправданим).[10]

Отже, для випадку з тілом цілком зрозуміло, що таке напад/агресія: порушення меж тіла особи, нанесення тілесних ушкоджень, або, більш загально, використання тіла іншої особи без її згоди.[11] Саме поняття міжособистісної агресії передбачає права власності на тіла, а конкретніше — що кожна людина, принаймні на перший погляд, є власником власного тіла.[12]

Точка зору нелібертаріанських політичних філософій інша. У кожної людини є деякі обмежені права щодо її власного тіла, але не повні, не виняткові права. Суспільство, чи то пак держава, як нібито агент суспільства, буцімто також має певні права щодо тіла кожного громадянина. Саме ця ідея часткового рабства лежить в основі державних дій та законів, таких як оподаткування, військова повинність, і заборона наркотиків.

Лібертар стверджує, що кожна особа є повним, виключним господарем свого тіла: вона має право контролювати власне тіло, вирішувати, чи споживати наркотики, чи йти до армії, і так далі. Різноманітні не-лібертарі, які підтримують будь-які з подібних державних заборон, таким чином стверджують, що держава, чи суспільство, є принаймні частковим власником тіл тих, кого стосуються згадані закони, або навіть повним власником у випадку ув’язнених призовників, що ухилились від призову, чи інших «злочинів без постраждалого». Лібертарі вірять у власність на самого себе. Не-лібертарі, «етатисти» або «державники» усіх мастей, виступають за ті чи інші форми рабства.

Власність на себе та уникнення конфліктів

Без прав власності завжди буде існувати загроза конфлікту щодо спірних (рідкісних) ресурсів. Визначивши власника кожного ресурсу, правові системи роблять можливим безконфліктне використання ресурсів, створюючи видимі межі, порушення яких не-власник має можливість уникнути. Проте лібертаріанство не підтримує будь-яке довільне правило визначення власника.[13] Воно надає перевагу власності на самого себе, на відміну від власності на інших (рабства).

Лібертар прагне чіткого визначення правил присвоєння власності, оскільки він цінує чи поділяє такі засадничі принципи, як справедливість, мир, процвітання, співпраця, запобігання конфліктам, та цивілізованість.[14] З лібертаріанської точки зору, лише власність на самого себе є тим єдиним правилом присвоєння власності, що сумісне з цими засадничими принципами; воно логічно випливає з них.

Як продемонстрував професор Хоппе, щоб право власності стало нормою, здатною виконувати функцію уникнення конфліктів, визначення власності над певним ресурсом не може бути випадковим, довільним, партикулярним, або упередженим.[15] Право власності має визнаватися за одним з конкуруючих претендетів, виходячи з «існування об’єктивного, встановленого інтерсуб’єктивно*, зв’язку між власником та ресурсом».[16] У випадку з власним тілом, унікальні відносини між людиною та її тілом, а саме прямий та безпосередній контроль над своїм тілом, і те, що, принаймні, в певному сенсі, тіло є даною людиною, і навпаки — все це являє собою достатній об’єктивний зв’язок, щоб претензії цієї людині щодо власності на її тіло переважували будь-які типові претензії інших осіб.

Більш того, будь-хто сторонній, претендуючи на тіло іншого, не може заперечувати цей об’єктивний зв’язок і його особливий статус, оскільки такий претендент обов’язково вбачає такий же точно зв’язок у випадку з власним тілом. Це так, оскільки шукаючи влади над іншими, та домагаючись власності над їх тілами, він з необхідністю має виходити з того, що він є власником свого тіла, демонструючи тим самим, що він все ж надає певного значення цьому зв’язку, навіть якщо водночас він ігнорує його у випадку з тілом іншої особи.[17]

Лібертаріанство визнає лише право власності на самого себе як таке, що є універсальним та сумісним з прагненням миру, співробітництва, та уникнення конфліктів. Ми визнаємо, що кожна людина в першу чергу власник свого тіла, оскільки, в силу свого унікального поєднання та зв’язку з власним тілом (прямий і безпосередній контроль над ним), її претензія на цю власність сильніша, ніж будь-кого іншого.

Право власності на зовнішні речі

Лібертарі застосовують аналогічні міркування у випадку інших рідкісних ресурсів, тобто зовнішніх об’єктів світу, які, на відміну від тіл, в певний момент часу не мали власника. У випадку тіла ідея неприпустимості нападу/агресії відразу ж приводить до власності на самого себе. Однак у випадку зовнішніх об’єктів, перш ніж ми зможемо визначити, що є агресією, ми повинні визначити, хто є власником.

Як і у випадку з тілом, щоб досягати різноманітних цілей, люди повинні бути в змозі використовувати зовнішні об’єкти. Позаяк такі речі є рідкісними, то існує і можливість конфлікту. І знову ж таки, так само, як і у випадку з тілом, лібертарі надають перевагу тому способу присвоєння прав власності, котрий дозволяє мирне, безконфліктне, продуктивне використання таких ресурсів. Як і у випадку з тілом, право власності присвоюється особі з найґрунтовнішою претензією або зв’язком з даним рідкісним ресурсом, де стандарт «найґрунтовнішої претензії» базується на вирішенні завдань мирної, безконфліктної взаємодії людей, і використання ресурсів.

Проте, на відміну від людських тіл, зовнішні об’єкти не є частиною нашої особистості, не підкоряються безпосередньо нашій волі, і, що важливо, початково не знаходяться у власності.[18] В лібертаріанському розумінні, доречним об’єктивним зв’язком в такому випадку є присвоєння, тобто трансформація або обмеження доступу до ресурсу, що не мав попереднього власника, «ґомстедінг» за виразом Локка , перше використання або володіння річчю.[19] Згідно з цим принципом, претензія першого (попереднього) користувача речі, яка до цього нікому не належала, важить більше, ніж другого (наступного) позивача, виключно завдяки тому, що з’явилася раніше.

Чому присвоєння є доречним зв’язком для визначення права власності? По-перше, пам’ятаймо, що головне питання щодо таких рідкісних ресурсів полягає у тому, хто є їхнім власником. Пригадайте, що право власності є правом контролювати, використовувати, чи володіти,[20] в той час як володіння — це дійсний контроль: «фактична влада, яку людина здійснює над матеріальною річчю».[21] Питання не в тому, хто фізично володіє; питання в тому, хто має право власності.

Таким чином, питання про те, хто є власником ресурсу, стверджує різницю між власністю та володінням, тобто між правом на контроль, і дійсним контролем. І відповідь повинна брати до уваги природу речей, що початково не мають власника, а саме те, що вони в якийсь момент мусять бути привласнені першим власником.

Відповідь також повинна враховувати мету тих, хто її шукає: правила безконфліктного використання ресурсів. З цієї причини відповіддю не може бути «той, хто володіє ресурсом, або той, хто в змозі заволодіти, той і власник». Дотримуватися такої точки зору означає прийняти систему «хто сильніший, той правий», де власність зведена до володіння — за браком відмінності.[22] Така система не те що далека від вирішення задачі уникнення конфліктів, вона робить конфлікти неминучими.[23]

На відміну від підходу «хто сильніший, той правий», міркування, викладені вище, роблять очевидним, що право власності передбачає істотну відмінність між власністю та володінням: претензії того, кого конкретна система прав власності визначає як власника ресурсу, мають бути вагомішими за претензії наступних претендентів.[24] В іншому випадку він є не власником, а лише поточним користувачем, або володільцем. Якщо ж власник визначається за принципом «хто сильніший», то це суперечить передумовам початкового питання, адже якщо перший власник має не більше прав, ніж наступні претенденти, то він є не власником, а лише володільцем, а це значить, що права власності не існує як такого.

Загалом, претензії наступних претендентів є менш вагомими відносно претензій попередніх володільців, чи претендентів, які є або першонабувачами ресурсу, або їхнє право власності простежується до першонабувача, або попереднього власника.[25] Розпізнавання попереднього та наступного (власників) має вирішальне значення для лібертаріанської теорії, саме тому професор Хоппе постійно наголошує на цьому в своїх публікаціях.[26]

Отже, лібертаріанська позиція щодо прав власності полягає в тому, що для забезпечення безконфліктного, продуктивного використання рідкісних ресурсів, право власності на конкретні ресурси визнається за конкретними власниками. Але, як зазначалося вище, визначення власника не повинно бути випадковим, довільним, або партикулярним; натомість, його визначення має базуватися на «існуванні об’єктивного, інтерсуб’єктивно встановлюваного зв’язку між власником і ресурсом, на який він претендує».[27] Як видно з наведених вище цей міркувань, зв’язок може бути або фізичною трансформацією, або виокремленням першонабувачем, чи ланцюжком контрактної зміни власників, який простежується до такого першонабувача.[28]

Послідовність та принцип

Не тільки лібертарі є цивілізованими. Більшість людей поділяють хоча б деякі із зазначених вище міркувань. На їх погляд, людина, як правило, є власником свого тіла, а першонабувач володіє ресурсом, що привласнив, якщо тільки держава не відбирає його «іменем закону».[29] Саме в цьому принципова відмінність між лібертарями та не-лібертарями: лібертарі послідовно виступають проти агресії, яка визначається в термінах порушення меж/кордонів власності, права на яку визначено на підставі власності на самого себе — якщо мова йде про тіло; або на основі попереднього володіння чи першонабуття, та контрактної передачі титулу — якщо мова йде про інші речі.

Ця структура прав власності обумовлена лібертаріанською послідовністю та принциповістю у визнанні цінності мирної взаємодії та співпраці, тобто цивілізованої поведінки. Тут можна провести паралель з поглядами Мізеса на людську діяльність. Згідно з ними, бюдь-яка людська дія спрямована на зменшення занепокоєння.[30] Тобто людина використовує засоби, відповідно до свого розуміння причинно-наслідкових зв’язків, щоб досягти різноманітних цілей, а в кінцевому рахунку, щоб усунути занепокоєння.

Цивілізовану людину непокоїть перспектива насильницької боротьби з іншими людьми. З одного боку, з практичних міркувань, вона прагне контролювати певний рідкісний ресурс, аж до застосування насильства щодо іншої особи, у разі необхідності, щоб досягти такого контролю. В той же час, вона хоче уникнути неправомірного застосування сили. З якоїсь причини, цивілізована людина відчуває внутрішній опір, тривожність, стикаючись з перспективою насильницької взаємодії з ближніми. Можливо, це небажання конфліктувати з іншими щодо певних об’єктів, є результатом емпатії.[31] Можливо, інстинкт до співпраці є результатом соціальної еволюції. Як зазначив Мізес ,

Є люди, чия єдина мета полягає в покращенні стану їхнього его. Є й інші люди, у котрих усвідомлення турбот своїх ближніх викликає таке ж, або й ще більше занепокоєння, ніж власні бажання. [32]

Незалежно від його причини, через це занепокоєння, коли є загроза насильницького конфлікту, цивілізована людина прагне справедливого обґрунтування силовому контролю над бажаним рідкісним ресурсом, якому заперечує якась інша особа. Що б не спонукало людину прийняти лібертаріанські засадничі принципи — емпатія, чи будь-що інше — воно формує особливу форму занепокоєння, яка в свою чергу, зумовлює етичну дію.

Цивілізовану людину можна визначити як того, хто прагне справедливого обґрунтування застосуванню міжособистісного насильства. Коли виникає неминуча необхідність вдатися до насильства, наприклад для захисту життя чи майна, цивілізована людина прагне справедливого обґрунтування цього, правомірності. Оскільки такого обґрунтування прагнуть люди, схильні до мислення та миру (зрештою, обґрунтування є мирною діяльністю, що реалізується обов’язково в процесі розмови, діалогу),[33] то вони, природно, прагнуть таких правил безконфліктного використання ресурсів, які є справедливими, потенційно прийнятними для всіх, що ґрунтуються на природі речей, і здатні стати загальними.

Лібертаріанські принципи визначення прав власності постають єдиним кандидатом, що задовольняє цим критеріям. Тому, якщо цивілізована людина — це та людина, що прагне обґрунтування правомірності застосування насильства, то лібертарем є той, хто сприймає це прагнення серйозно. Його відраза до насильства така ж глибока, принципова, природжена, як і прихильність до миру та співробітництва.

З наведених вище міркувань, лібертаріанство можна визначити як політичну філософію, яка послідовно виступає за соціальні норми, спрямовані на забезпечення миру, процвітання та співробітництва.[34] Єдиними правилами, що відповідають цивілізаційним засадничим принципам, лібертаріанство визнає принцип самоналежності, та локкіанський принцип першонабуття, застосовувані якнайпослідовніше.

Як я вже говорив деінде, оскільки держава здійснює агресію обов’язково, послідовний лібертар, що протистоїть агресії, є також і анархістом.[35]

Примітки

[1] Термін «приватні» права власності іноді вживається лібертарями, що мені завжди видавалося дивним, оскільки права власності з необхідністю є публічними, а не приватними, в тому сенсі, що кордони або межі власності повинні бути загальновідомими, щоб невласники могли запобігти їх порушенню. Детальніше про цей аспект меж власності, див. Ханс-Херман Хоппе, «Теорія соціалізму і капіталізму: економіка, політика, етика» (Бостон, Kluwer Academic Publishers, 1989), стор. 140-141; Стефан Кінселла, «Лібертаріанська теорія контракту: передача титулу, обіцянки, що зобов’язують, та невідчужуваність» (Журнал Лібертаріанських досліджень, 17, вип. 2 (весна 2003): н. 32 і супровідний текст; «Проти інтелектуальної власності» (Обурн, Алабама, інститут Людвіга фон Мізеса , 2008), стор. 30-31, 49; також Ренді Барнетт, «Теорія свідомого контракту», Columbia Law Review 86 (1986), стор. 303.

[2] Мюррей Ротбард, ««Права людини» як права власності», в «Етиці свободи» (New York та London: New York University Press, 1998); те ж в «До нової свободи: лібертаріанський маніфест» (доповнене видання, New York: Libertarian Review Foundation, 1985). стор. 42 і далі.

[3] «Справедливість — це постійне і вічне бажання віддати кожному належне… Максими права такі: жити чесно, не кривдити інших, віддавати кожному належне.», «Інституції Юстиніана: текст, переклад і коментар», J.A.C. Thomas (Amsterdam: North-Holland, 1975).

[4] Як пояснює професор Яннопулус:

Власність можна визначити як виключне право контролю економічного блага…; це назва концепції, що стосується прав та зобов’язань, привілеїв та обмежень, які регулюють людські відносини стосовно цінних речей. Люди скрізь і в усі часи прагнуть володіти речами, які необхідні для виживання, або мають культурну цінність, та які, в результаті попиту на них, стають рідкісними. Закони, дотриманням яких займається організоване суспільство, регулюють конкуренцію в боротьбі за ці речі, та гарантують переможцям змогу насолодитися ними. Те, чим гарантовано буде твоє і є власність… [Права власності] надають пряму і безпосередню владу над річчю.

А.Н. Яннопулус, Трактат про цивільне право Луїзіани, Власність (West Group, 4-те видання 2001 року), §§ 1, 2 (перший курсив в оригіналі; решта курсиву додана). Дивіться також Цивільний кодекс Луїзіани, ст. 477 («Власність є правом, що надає особі пряму, безпосередню та виключну владу над річчю. Власник речі може її використовувати, отримувати з неї зиск, та розпоряджатися нею в межах і на умовах, встановлених законом»).

[5] Ознайомитись з систематичним аналізом різних форм соціалізму — російського соціалізму, соціал-демократичного соціалізму, соціалістичного консерватизму, соціалізму соціальної інженерії — див. Хоппе, «Теорія соціалізму і капіталізму», розділи 3-6. Вказуючи на спільні елементи різних форм соціалізму, та їх відмінність від лібертаріанства (капіталізму), Хоппе влучно визначає соціалізм як «інституційне втручання або агресія проти приватної власності і приватних майнових прав» (там же, стор. 2). Див. також цитату з Хоппе в примітці 9 нижче.

[6] Even the private thief, by taking your watch, is implicitly acting on the maxim that he has the right to control it — that he is its owner. He does not deny property rights — he simply differs from the libertarian as to who the owner is. In fact, as Adam Smith observed: “If there is any society among robbers and murderers, they must at least, according to the trite observation, abstain from robbing and murdering one another.” Adam Smith, The Theory of Moral Sentiments (Indianapolis: Liberty Fund, [1759] 1982), II.II.3.

[7] As Hoppe observes, even in a paradise with a superabundance of goods,

every person’s physical body would still be a scarce resource and thus the need for the establishment of property rules, i.e., rules regarding people’s bodies, would exist. One is not used to thinking of one’s own body in terms of a scarce good, but in imagining the most ideal situation one could ever hope for, the Garden of Eden, it becomes possible to realize that one’s body is indeed the prototype of a scarce good for the use of which property rights, i.e., rights of exclusive ownership, somehow have to be established, in order to avoid clashes.

Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, pp. 8–9. See also Stephan Kinsella & Patrick Tinsley, “Causation and Aggression,”Download PDF Quarterly Journal of Austrian Economics 7, no. 4 (Winter 2004): 111–12 (discussing the use of other humans’ bodies as means).

[8] Ayn Rand, “Galt’s Speech,” in For the New Intellectual, quoted in The Ayn Rand Lexicon, “Physical Force” entry. Ironically, Objectivists often excoriate libertarians for having a “context-less” concept of aggression — that is, that “aggression” or “rights” is meaningless unless these concepts are embedded in the larger philosophical framework of Objectivism — despite Galt’s straightforward definition of aggression as the initiation of physical force against others.

[9] Rothbard, For A New Liberty, p. 23. See also idem, The Ethics of Liberty: “The fundamental axiom of libertarian theory is that each person must be a self-owner, and that no one has the right to interfere with such self-ownership” (p. 60), and “What … aggressive violence means is that one man invades the property of another without the victim’s consent. The invasion may be against a man’s property in his person (as in the case of bodily assault), or against his property in tangible goods (as in robbery or trespass)” (p. 45). Hoppe writes:

If … an action is performed that uninvitedly invades or changes the physical integrity of another person’s body and puts this body to a use that is not to this very person’s own liking, this action … is called aggression … Next to the concept of action, property is the most basic category in the social sciences. As a matter of fact, all other concepts to be introduced in this chapter — aggression, contract, capitalism and socialism — are definable in terms of property: aggression being aggression against property, contract being a nonaggressive relationship between property owners, socialism being an institutionalized policy of aggression against property, and capitalism being an institutionalized policy of the recognition of property and contractualism.

Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, pp. 12, 7.

[10] See Stephan Kinsella, “A Libertarian Theory of Punishment and Rights,”Download PDF Loyola of Los Angeles Law Review 30 (1997): 607–45; idem, “Punishment and Proportionality: The Estoppel Approach,”Download PDF Journal of Libertarian Studies 12, no. 1 (Spring 1996): 51–73.

[11] The following terms and formulations may be considered as roughly synonymous, depending on context: aggression; initiation of force; trespass; invasion; unconsented to (or uninvited) change in the physical integrity (or use, control or possession) of another person’s body or property.

[12] “Prima facie,” because some rights in one’s body are arguably forfeited or lost in certain circumstances, e.g., when one commits a crime, thus authorizing the victim to at least use defensive force against the body of the aggressor (implying the aggressor is to that extent not the owner of his body). For more on this see Kinsella, “A Libertarian Theory of Contract,”Download PDF pp. 11–37; idem, “Inalienability and Punishment: A Reply to George Smith,”Download PDF 14, no. 1 Journal of Libertarian Studies (Winter 1998–99): 79–93; and idem, “Knowledge, Calculation, Conflict, and Law,”Download PDF Quarterly Journal of Austrian Economics 2, no. 4 (Winter 1999): n. 32.

[13] On the importance of the concept of scarcity and the possibility of conflict for the emergence of property rules, see Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, p. 134; and the discussion thereof in Stephan Kinsella, “Thoughts on the Latecomer and Homesteading Ideas; or, Why the Very Idea of ‘Ownership’ Implies that only Libertarian Principles are Justifiable,” Mises Economics Blog (Aug. 15, 2007).

[14] “Grundnorm” was legal philosopher Hans Kelsen’s term for the hypothetical basic norm or rule that serves as the basis or ultimate source for the legitimacy of a legal system. See Hans Kelsen, General Theory of Law and State, trans. Anders Wedberg (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1949). I employ this term to refer to the fundamental norms presupposed by civilized people, e.g., in argumentative discourse, which in turn imply libertarian norms.

That the libertarian grundnorms are, in fact, necessarily presupposed by all civilized people to the extent they are civilized — during argumentative justification, that is — is shown by Hoppe in his argumentation-ethics defense of libertarian rights. On this, see Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, chapter 7; Stephan Kinsella, “New Rationalist Directions in Libertarian Rights Theory,”Download PDF Journal of Libertarian Studies 12, no. 2 (Fall 1996): 313–26; idem, “Defending Argumentation Ethics,” Anti-state.com (Sept. 19, 2002).

For discussion of why people (to one extent or the other) do value these underlying norms, see Stephan Kinsella, “The Division of Labor as the Source of Grundnorms and Rights,” Mises Economics Blog (April 24, 2009), and idem, “Empathy and the Source of Rights,” Mises Economics Blog (Sept. 6, 2006). See also idem, “Punishment and Proportionality,”Download PDF pp. 51 and 70:

People who are civilized are … concerned about justifying punishment. They want to punish, but they also want to know that such punishment is justified — they want to legitimately be able to punish … Theories of punishment are concerned with justifying punishment, with offering decent men who are reluctant to act immorally a reason why they may punish others. This is useful, of course, for offering moral men guidance and assurance that they may properly deal with those who seek to harm them.

[15] See Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, pp. 131–38. See also Kinsella, “A Libertarian Theory of Punishment and Rights,”Download PDF pp. 617–25; idem, “Defending Argumentation Ethics.”

[16] Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, p. 12.

[17] For elaboration on this point, see Stephan Kinsella, “How We Come To Own Ourselves,” Mises Daily (Sept. 7, 2006); idem, “Defending Argumentation Ethics”; Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, chapters 1, 2, and 7. See also Hoppe, “The Idea of a Private Law Society,” LewRockwell.com (August 1, 2006): “Outside of the Garden of Eden, in the realm of all-around scarcity, the solution [to the problem of social order—the need for rules to permit conflicts to be avoided] is provided by four interrelated rules. … First, every person is the proper owner of his own physical body. Who else, if not Crusoe, should be the owner of Crusoe’s body? Otherwise, would it not constitute a case of slavery, and is slavery not unjust as well as uneconomical?”

[18] For further discussion of the difference between bodies and things homesteaded for purposes of rights, see Kinsella, “A Libertarian Theory of Contract,”Download PDF pp. 29 et seq.; and idem, “How We Come To Own Ourselves.”

[19] On the nature of appropriation of unowned scarce resources, see Hoppe’s and de Jasay’s ideas quoted and discussed in Kinsella, “Thoughts on the Latecomer and Homesteading Ideas,” and note 24, below. In particular, see Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, pp. 13, 134–36, 142–44; and Anthony de Jasay, Against Politics: On Government, Anarchy, and Order (London & New York: Routledge, 1997), pp. 158 et seq., 171 et seq., et pass. De Jasay is also discussed extensively in my “Book Review of Anthony de Jasay, Against Politics: On Government, Anarchy, and Order,”Download PDF Quarterly Journal of Austrian Economics 1, no. 3 (Fall 1998): 85–93. De Jasay’s argument presupposes the value of justice, efficiency, and order. Given these goals, he argues for three principles of politics: (1) if in doubt, abstain from political action (pp. 147 et seq.); (2) the feasible is presumed free (pp. 158 et seq.); and (3) let exclusion stand (pp. 171 et seq.). In connection with principle (3), “let exclusion stand,” de Jasay offers insightful comments about the nature of homesteading or appropriation of unowned goods. De Jasay equates property with its owner’s “excluding” others from using it, for example by enclosing or fencing in immovable property (land) or finding or creating (and keeping) movable property (corporeal, tangible objects). He concludes that since an appropriated thing has no other owner, prima facie no one is entitled to object to the first possessor claiming ownership. Thus, the principle means “let ownership stand,” i.e., that claims to ownership of property appropriated from the state of nature or acquired ultimately through a chain of title tracing back to such an appropriation should be respected. This is consistent with Hoppe’s defense of the “natural” theory of property. Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism , pp. 10–14 and chapter 7. For further discussion of the nature of appropriation, see Jörg Guido Hülsmann, “The A Priori Foundations of Property Economics,”Download PDF Quarterly Journal of Austrian Economics 7, no. 4 (Winter 2004): 51–57.

[20] See note 4 and accompanying text, above.

[21] Yiannopoulos, Property, § 301 (emphasis added); see also Louisiana Civil Code, Art. 3421 (“Possession is the detention or enjoyment of a corporeal thing, movable or immovable, that one holds or exercises by himself or by another who keeps or exercises it in his name.” [emphasis added])

[22] See, in this connection, the quote from Adam Smith in note 6, above.

[23] This is also, incidentally, the reason the mutualist “occupancy” position on land ownership is unlibertarian, as discussed in my post “A Critique of Mutualist Occupancy.”

[24] See Kinsella, “Thoughts on the Latecomer and Homesteading Ideas.”

[25] See Louisiana Code of Civil Procedure, Art. 3653, providing:

To obtain a judgment recognizing his ownership of immovable property … the plaintiff … shall:

Prove that he has acquired ownership from a previous owner or by acquisitive prescription, if the court finds that the defendant is in possession thereof; or

Prove a better title thereto than the defendant, if the court finds that the latter is not in possession thereof.

When the titles of the parties are traced to a common author, he is presumed to be the previous owner.

See also Louisiana Civil Code, Arts. 526, 531–32; Yiannopoulos, Property, §§ 255–79 and 347 et pass.

[26] See, e.g., Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, pp. 141–44; idem, The Economics and Ethics of Private Property: Studies in Political Economy and Philosophy (Boston: Kluwer, 1993), pp. 191–93; see also discussion of these and related matters in in Kinsella, “Thoughts on the Latecomer and Homesteading Ideas”; idem, “Defending Argumentation Ethics”; and idem, “How We Come To Own Ourselves.” As Hoppe explains in “The Idea of a Private Law Society,” “every person is the proper owner of all nature-given goods that he has perceived as scarce and put to use by means of his body, before any other person. Indeed, who else, if not the first user, should be their owner? The second or third one? Were this so, however, the first person would not perform his act of original appropriation, and so the second person would become the first, and so on and on. That is, no one would ever be permitted to perform an act of original appropriation and mankind would instantly die out. Alternatively, the first user together with all late-comers become part-owners of the goods in question. Then conflict will not be avoided, however, for what is one to do if the various part-owners have incompatible ideas about what to do with the goods in question? This solution would also be uneconomical because it would reduce the incentive to utilize goods perceived as scarce for the first time.” See also, in this connection, Anthony de Jasay, Against Politics, further discussed and quoted in Kinsella, “Thoughts on the Latecomer and Homesteading Ideas,” as well as in Kinsella, “Book Review of Anthony de Jasay, Against Politics.”Download PDF See also de Jasay’s argument (note 19, above) that since an appropriated thing has no other owner, prima facie no one is entitled to object to the first possessor claiming ownership. De Jasay’s “let exclusion stand” idea, along with the Hoppean emphasis on the prior-later distinction, sheds light on the nature of homesteading itself. Often the question is asked as to what types of acts constitute or are sufficient for homesteading (or “embordering” as Hoppe sometimes refers to it); what type of “labor” must be “mixed with” a thing; and to what property does the homesteading extend? What “counts” as “sufficient” homesteading? We can see that the answer to these questions is related to the issue of what is the thing in dispute. In other words, if B claims ownership of a thing possessed (or formerly possessed) by A, then the very framing of the dispute helps to identify what the thing is in dispute, and what counts as possession of it. If B claims ownership of a given resource, he wants the right to control it, to a certain extent, and according to its nature. Then the question becomes, did someone else previously control it (whatever is in dispute), according to its nature; i.e., did someone else already homestead it, so that B is only a latecomer? This ties in with de Jasay’s “let exclusion stand” principle, which rests on the idea that if someone is actually able to control a resource such that others are excluded, then this exclusion should “stand.” Of course, the physical nature of a given scarce resource and the way in which humans use such resources will determine the nature of actions needed to “control” it and exclude others. See also on this Rothbard’s discussion of the “relevant technological unit” in Law, Property Rights, and Air Pollution; also B.K. Marcus, “The Spectrum Should Be Private Property: The Economics, History, and Future of Wireless Technology” and idem, “Radio Free Rothbard.”Download PDF

[27] Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, p. 12.

[28] On the title transfer theory of contract, see Williamson M. Evers, “Toward a Reformulation of the Law of Contracts,”Download PDF Journal of Libertarian Studies1, no. 1 (Winter 1977): 3–13; Rothbard, “Property Rights and the Theory of Contracts,” chapter 19 in idem, The Ethics of Liberty; Kinsella, “A Libertarian Theory of Contract.”Download PDF

[29] State laws and constitutional provisions often pay lip service to the existence of various personal and property rights, but then take it back by recognizing the right of the state to regulate or infringe the right so long as it is “by law” or “not arbitrary.” See, e.g., Constitution of Russia, Art. 25 (“The home shall be inviolable. No one shall have the right to get into a house against the will of those living there, except for the cases established by a federal law or by court decision”) and Art. 34 (“Everyone shall have the right to freely use his or her abilities and property for entrepreneurial or any other economic activity not prohibited by the law”); Constitution of Estonia, Art. 31 (“Estonian citizens shall have the right to engage in commercial activities and to form profit-making associations and leagues. The law may determine conditions and procedures for the exercise of this right”); Universal Declaration of Human Rights, Art. 17 (“Everyone has the right to own property alone as well as in association with others… No one shall be arbitrarily deprived of his property”); Art. 29(2) (“In the exercise of his rights and freedoms, everyone shall be subject only to such limitations as are determined by law solely for the purpose of securing due recognition and respect for the rights and freedoms of others and of meeting the just requirements of morality, public order and the general welfare in a democratic society”).

[30] Ludwig von Mises, Human Action, 4th ed. (Irvington-on-Hudson, N.Y.: Foundation for Economic Education, 1996), pp. 13–14, et pass.

[31] For further discussion of the role of empathy in the adoption of libertarian grundnorms, see note 14, above.

[32] Mises, Human Action, p. 14.

[33] As Hoppe explains, “Justification — proof, conjecture, refutation — is argumentative justification.” Hoppe, The Economics and Ethics of Private Property, p. 384; also ibid, p. 413, and also Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, p. 130 et pass.

[34] For this reason Henry Hazlitt’s proposed name “cooperatism” for the freedom philosophy, has some appeal. See Henry Hazlitt, Foundations of Morality,Download PDF p. xii.

[35] See Stephan Kinsella, “What It Means To Be an Anarcho-Capitalist,” LewRockwell.com (Jan. 20, 2004); also Jan Narveson, “The Anarchist’s Case,”Download PDF in Respecting Persons in Theory and Practice (Lanham, Md.: Rowman & Littlefield, 2002).

Share
{ 0 comments… add one }

Leave a Comment

Bad Behavior has blocked 6818 access attempts in the last 7 days.

© 2012-2017 StephanKinsella.com CC0 To the extent possible under law, Stephan Kinsella has waived all copyright and related or neighboring rights to material on this Site, unless indicated otherwise. In the event the CC0 license is unenforceable a  Creative Commons License Creative Commons Attribution 3.0 License is hereby granted.

-- Copyright notice by Blog Copyright